На святої Покрови 1836 року Маркіян Шашкевич вперше виголосив проповідь у церкві св. Юра у Львові руською, себто  народною українською мовою. На тлі суцільного ополячення Галичини з її престижними німецькою та латинською мовами це був зухвалий виклик тодішньому непробудженому і водночас відчужілому суспільству. Його приклад наслідували ще два юнаки-семінаристи: Юліян Величковський і Микола Устиянович.  Як згадує свідок тих  історичних подій, хлопці повернулися до семінарії, "як витязі з поля битви. Щасливі і великі". Справді,  споконвічно мова є тим  полем бою, на якому  розгортаються найзапекліші політичні баталії. І, як засвідчує історія,  врешті-решт  перемагають у цих баталіях не фізично сильніші й матеріяльно багатші, а величніші духом, що  втілений  передусім через мову . Рідна руська мова зробила цих юнаків "щасливими і великими", бо саме вона  дала  їм відчуття власної унікальности і самодостатности. Із піднесенням ролі руської мови в Галичині зародилася ідея її автономії, а відтак єдности з усією Україною. Отож єдина мова задля єдиної держави! До цієї єдности була довга, складна дорога, майже на 600 літ, що лише через випадкові зовнішні історичні обставини (йдеться про пакт Молотова - Ріббентропа) привела до злиття України в єдину, хоч і колоніяльну  державу. То чим є тепер Україна, розполовинена на мову українського серця і мову імперського двоголового орла? Напів державою. Напів силою. Напів життям.

1635 рік. Кардинал Ришельє, фактичний правитель Франції, викликав до себе знаних французьких письменників і професорів. Владно окинувши їх зором, запитав: "У Франції один король?" "Один, Ваша  величносте". "Так от, маючи одного короля, ми повинні говорити однією мовою. Вам належить добре попрацювати над унормуванням мови, за що ви отримаєте відповідну платню і звання академіків". І ця мова стала однією з найпрестижніших мов світу, а Франція - однією з  наймогутніших держав. Де той  владний і безапеляційний кардинал Ришельє у нашому політикумі? Найголовніший з них  не втомлюється повторювати:  не  ділімося за мовою, релігією, історією… Ми втомилися  це слухати на тлі безкарного розгулу московських шовіністичних сил, тому вимагаємо  концептуальної програми втілення цього так званого неподілу, і то такої програми, що була б спрямована на поступове, послідовне, невпинне, обгрунтоване  розмосковщення України?  І що швидше ми це здійснимо, то, направду, не буде у нас підстав ділитися "за мовою, релігією, історією". Що більше своїх помосковщених теренів відвоює Україна, то швидше сильнішою і єдиною державою вона стане. Це не просто нагальна потреба часу - це аксіоматична передумова існування самостійної сильної держави, а не якогось постколоніяльного уламка, підкинутого на нашу землю.

Ця потреба мовної єдиности і єдности України випливає, по-перше, з моноетнічного складу держави: за останнім переписом українці складають 77,8%, хоч для визначення моноетнічної країни досить і 70 %; по-друге, безсумнівна сьогоднішня перекособочена у бік російської двомовність - це не природне суспільно-етнічне явище, а трагічний наслідок понад трьохсотлітнього імперсько-московського терору; по-третє, російськомовні українці, зокрема на Сході і Півдні, - це жертви переяславської ради і комуністичного режиму, які потребують першорядної уваги і зусиль держави, аби  правдиво і поступово самоідентифікуватися у належно створених для цього умовах; по-четверте, росіяни всього лиш одна з нацменшин України (17.3 %), що володіє всебічним задоволенням своїх прав, але здебільшого коштом прав титульної нації. Власне це, нас, українців, пориває до найрішучіших дій  як у  щоденному побутовому існуванні, так і на рівні  ухвалення  державних законів.

Отож, що можу я, маленька УКРАЇНКА, в країні абсурду моїх українських поривів і сподівань? На щастя, вже можу серед  російськомовного мотлоху мариніних і т.д. видобути українську книжку;  серед сльозолийної російської попси (два прітопа, трі пріхлопа) - добірну українську сучасну музику; серед відеопродукції заледве натрапити на ураїномовні фільми та мультфільми (це на тлі спланованого вбивства українського кінематографу); в інтернеті - на загублено-розгублені українські сторінки тощо. Але я,  як господиня цієї країни, маю не видобувати цього із зусиллям і не вилущувати, наче горіх зі шкаралупи, а жити в цьому природно, як риба живе  у воді. Аби було так, маю з собою щоденний, хоч і втомливий побутово-громадянський націоналістичний протест. До прикладу, цього літа, довелося мені  у рідному Львові у крамниці "Гранд Еліт" (ну і назва!) придбати праску. Через поспішність лише вдома я виявила, що інструкція до праски написана понад десятьма мовами, крім, звичайно, державної. До цього чужомовного чтива додано ще й гарантійний талон також мовою мертвої імперії, яка з усіх сил реанімується, і у  такий спосіб продажу прасок зокрема.  Не маючи жодного наміру брати участь у реанімації трупа-імперії  СРСР-РФ, а натомість, маючи потребу розбудовувати свою власну країну з її духовним німбом - українською мовою, - я написала заяву до  Головного львівського обласного управління у справах захисту прав споживачів. У цій заяві зазначила на уневажненні мого конституційного права, а отже, на негайній потребі притягнути до відповідальности  порушників закону. Відповідь, написана  недолугим радянським канцеляритом, хоч і українськими словами, - не забарилась:

Спеціалістами управління розглянута Ваша заява. У магазині ТзОВ "Гранд-еліт" проведена перевірка дотримання вимог чинного законодавства. Факти, викладені у заяві, підтвердились. За реалізацію прасок без інструкцій та гарантійних талонів державною мовою до ТзОВ "Гранд-еліт" застосовано економічне стягнення, директора магазину притягнуто до адміністративної відповідальності - оштрафовано. Працівниками магазину Вам направлено письмові вибачення, інструкція та гарантійний талон на праску державною мовою.

Як філолог не можу не зауважити, що вживання синтаксичних пасивних конструкцій на зразок "спеціалістами управління розглянута" чи "працівниками магазину направлено" (замість, до речі, скеровано) засвідчує  торжество так званої радянської укрнедомови, народженої "Резолюцією Комісії НКО для перевірки роботи на мовному фронті в справі граматичній (1933 р.)". Не радянською укрнедомовою, а  українською мовою треба б написати: "спеціалісти управління розглянули", "працівники магазину скерували." Однак не тільки про незнання банальних правил українського синтаксису свідчить цей текст, - на жаль, він назагал відображає подальшу радянськість мислення нашого суспільства. Бо синтаксис - це гігієна думання.

Отож форма отриманої відповіді на мою заяву - це лише додатковий штрих до портрету мовної кризи суспільства, що ж до змісту, то стукаймо - і нам відчинять. Незабаром я отримала  лист-вибачення, де зазначено: "Із даної ситуації зроблено належні висновки, зокрема проведено роз'яснювальну роботу серед продавців з метою запобігання подібним порушенням у майбутньому". Що ж, і на цьому дякую.

Наша історія рясніє прикладами демонстрування національної та людської гідности, хоч би де і хоч би з ким  траплялися спровоковані до цього ситуації. До прикладу, життя Василя Стуса - це суцільне протистояння нищенню українства, яке чи не почалося із, на перший погляд, банального епізоду у  Горлівській їдальні, що неподалік Донецька. Напів п'яний шахтар, почувши українську мову від Стусового колеги львів'янина Василя Шиманського, - прогорланив: "Ти шо, падло, по-нашему гаваріть нє умєєш ? Шо ти лєпєш: дайтє на пєрше, дайтє на другє… Ти шо  сука, по-чєлавєчєскі гаваріть нє умєєш?". Стус, не роздумуючи, вхопив і підніс догори цього плюгавця і голосно вимовив: "Замовчи, негіднику, бо вишвирнемо тебе геть із їдальні". Чи зможемо ми, українці з людською і національною гідністю, "вишвирнути" зі стін теперішньої Верховної Ради  12! законопроєктів про надання російській мові -  мові окупанта зі стажем у 351 рік - статусу державної  чи бодай якось її, змордовану українцями,  упривілеювати? Наведу  прізвища  цих новітніх  валуєвих, аби очевидною стала правда й ефективною наша протидія: М. Баграєв (фракція  БЮТ), В.Воюш (СДПУо), І.Гайдош (СПУ), В.Горбачов ("Вперед, Україно"), Г. Дашутін (СПУ), С.Іванов ("Наша Україна"- нещодавно призначений  головою Севастопольської адміністрації), Ю. Іоффе (ПППУ),  М. Круглов ("Регіони України"), С. Матвієнков (позафракційний), Л. Миримський (позафракційний), О.Мороз (СПУ), В. Наконечний ("Регіони України"),  О. Порошенко ("Наша Україна"), Я. Сухий ("Регіони України"), Є.Фікс (СДПУо), В. Хмельницький (БЮТ), О.Царьов ("Регіони України"), Л. Чернівецький ("Наша Україна"), М.Шульга (КПУ), Н. Шуфрич (СДПУо).

Задля самих себе на цій землі віднаходьмо в собі силу і любов сказати:

Замовкніть хамовиті й агресивні  комуністичні і соціялістичні окупанти, замовкніть збомжілі космополіти від "регіонів", "б'юту"  та ПППУ, замовкніть безсилі м'якотілі ліберали від "Нашої України".  Мова і країна втомилися від ваших збанкрутілих слів. "Не треба слів, хай буде тільки діло,"- казала  націоналістка Олена Теліга. Теперішня Україна тільки і тримається, що на ділах своїх великих попередників націоналістів - Міхновського, Донцова, Коновальця, Бандери, Шухевича. Докиньмо до цих діл і свою лепту маленького українця, яка, можливо, стане вирішальною як не сьогодні, то обов'язково колись. Згадаймо Стусове: "Не розумію, невже не надокучило досі т.зв. українській інтелігенції толочити старе тирло - між мазепинським патріотизмом і кочубеївським інтернаціоналізмом по-російському, тобто сповідувати філософію меншої чи більшої національної зради. Невже їй, цій інтелігенції, не досить того, що вже маємо? Коли у нас забрано історію, культуру, весь дух, а натомість дозволено творити душу меншого брата? Невже ось таким холуйством можна прислужитися чомусь доброму?

Майже  170 років тому Маркіян Шашкевич через проповідь українською мовою кинув виклик  зденаціоналізованому суспільству. Це кардинально вплинуло на політичний розвиток Галичини - мова почала творити державу. Сьогодні цій самостійній державі кидають виклик зденаціоналізовані особи. Хто, ті, що  толеруватиме їх?

Ірина Фаріон