Павутинням зрад переплетена уся новітня політична історія України. Але парламент, обраний навесні 2006 року, за кількістю зрад переступив усі мислимі і немислимі межі. Трохи більше ніж за рік часу перефарбувалася у синьо-білі кольори рекордна кількість депутатів, які позиціонували себе дітьми "помаранчевого" майдану.  Спочатку "любі друзі"-підлизи нашептали Президентові Вікторові Ющенку, що варто простягнути руку Вікторові Януковичу. Потім, коли Януковича і його антиукраїнську біло-голубу  команду посвятили у прем'єрство, заворушився і задовільнив свої амбіції спікер Мороз. Далі розправив плечі Анатолій Кінах, який отримав з рук Януковича посаду, після нього підійшла черга і до рядових депутатів. "Нашоукраїнці" та "б'ютівці" ринули в біло-голубі ряди, натхенні хто чим: хто грішми, хто прагненням врятувати бізнес, хто іншою користю. Передвиборні гасла у компанії-2006 року, зокрема "Не зрадь Майдан!",   депутати використали як одноразовий  велосипед, який викинули одразу ж, щойно проїхали на ньому в парламент.

Усе це вкупі призвело до повного хаосу і безвладдя. Тим часом закордонні експерти, спостерігаючи за подіями в Україні, диву даються - як таке зрадництво можливе в такому масовому варіанті? За кордоном політик, який хоча б раз зрадив свої погляди чи не виконав своїх обіцянок, назавжди втрачає шанс отримати мандат народної довіри, а політична сила несе за нього відповідальність. Трагедія не в тім, що політики досхочу назраджувалися одне перед одним - а в тім, що  зрадили обіцянки, які давали народові; що руйнуються наші надії на заможніше і вільніше життя, оскільки олігархи безкарно ділять Україну, як медовий пиріг. І сьогодні будь-хто з українців, намагаючись дати раду в політичному хаосі, відчуває, що з ним і далі не чесні; що існують таємні домовленості та інтереси, про які політики не говорять вголос. Що Віктор Ющенко з Януковичем говорять по п'ять (!) годин щоденно неспроста. Певно, мають спільні інтереси... 

Звідки корені такої масштабної духовної кризи? Чому для пристосуванців і "фарбованих лисів" настав зоряний час? Як же ж виросло оте плем'я недобреє - пустословів, зрадників, підлабузників? Аби що-небудь зрозуміти, зазирнемо на кілька десятиліть тому, у радянське минуле.

Страшна комуністична ідеологічна машина, яка через голодомори і тюрми винищила 20 мільйонів українських життів, - завдала українцям ще однієї масштабної шкоди. Не такої помітної (на перший погляд), але не менш катастрофічної, -  духовної. Аби вижити, аби захистити від розправи своє потомство, в часи тривалої радянської окупації українці змушені були вести фактично подвійне життя. Бо не могли вимовляти вголос те, що думали насправді. Газети писали про заможне життя селян, а насправді люди, у яких відібрали право вибирати, гнули спини на колгоспних ланах - як раби, за безцінь. Напівпритомні від старості і хвороб генсеки засинали перед телекамерами, але помітити цього ніхто не мав права. Як у казці про голого короля, де ніхто не наважувався сказати, що насправді король, - голий. Абсурди і лицемірство існували в усіх царинах життя - в поезії, в мистецтві, в системі освіти, бо ж доводилося оспівувати щасливе життя, якого не існувало. Брехня супроводжувала кожне слово, сказане з трибуни, написане в газеті, промовлене з радіоприймача.  Цвіт української нації - усіх тих, хто опирався і не хотів коритирися фальшивим цінностям - тоталітрна система методично знищувала - фізично або морально. Саджала в тюрми, висилала до Сибіру, кидала у "психушки". У найкращому варіанті за необережне слово можна було на багато років втратити роботу. У цій безжальній  і кривавій комуністичній м'ясорубці гинули провідні українські вчені, прозаїки, поети. З незалежним українським селянством за вільнодумство розправилися голодомором. Українських кобзарів, які несли правду в піснях, - знищували... У системі викривлених людських цінностей, на благодатному грунті тотального залякування і страху, почав масово формуватися особливий тип людей - хитрунів і пристосуванців, керованих одним-єдиним правилом - вислизнути, підлаштувтися, набрати форми посудини, у якій опинився. Пристосуванці влазили до партійних структур, ставали вдячними васалами комуністичної системи, яка їх і породила...

Підкоряючи людей, комуністична ідеологія, як духовна орда, трощила і ставила з ніг на голову закони, що формувалися упродовж тисячоліть. Божевільна містична мрія створити "людину нового типу" призвела до того, що крихітних місячних немовлят забирали від українок і віддавали в яслі, аби жінки могли "не відволікаючись" з ранку до ночі "будувати світле майбутнє": стояти біля станків, мішати бетон чи ремонтувати дороги. Маленькі діти, які мали б із молоком матері всмоктувати у себе поклик рідної землі, рідної крові, дух свого славного минулого, силу вільнолюбства, - лементували, залишені без материнського тепла. Потім цих духовно незагартованих обділених любов'ю дітей у школах вчили поклонятися чужій мові, чужій країні, чужим цінностям і традиціям, "відлучали" від релігії і всього того, що за велику історію створила їхня земля. А ще - змушували зазубрювати написану комуністичними ідеологами історію.  Так відбувався відрив від родинних коренів, від героїчної української минувшини - того, що, як священний оберіг, мало захищати людську душу від поневолення. То чому сьогодні дивуватися, що чимало українців готові лягти на плаху, аби запровадити другу державну мову - чужу мову. Що "плачуть" за радянською минувшиною і мало не з револьвером готові сторожувати символи тоталітаризму, за демонтаж яких виступило Всеукраїнське Об'єднання "Свобода".

У світовій літературі (повість японського прозаїка Кобо Абе "Жінка в пісках") змальовно ситуацію, коли  чоловіка багато років насильно утримують в піщаній ямі, а потім одного дня ставлять драбину, і він опиняється на волі. Поблукавши трохи на волі, цей чоловік доходить думки, що йому більше нічого не треба, окрім теплої затишної піщаної ями, та ситної їжі, яку йому спускають згори. І... повертається до ями. Комуністична ідеологія вичавлювала з людей свободолюбство, перетворюючи їх на "осіб з піщаної ями" - інертних, зневірених, пасивних. То чому дивуватися, що сьогодні політики, які мають комсомольське та комуністично-кучмівське минуле, патологічно не відчувають сорому. Та якби жив Мороз у якійсь іншій країні, давно уже б від ганьби посипав собі голову попелом і подався, як римський імператор Діоклетіан, вирощувати капусту.

Ідеологія націоналізму, яку сповідує Всеукраїнське Об'єднання "Свобода", - це ідеологія, на якій піднялися усі цивілізовані європейські країни і яка єдина спроможна врятувати Україну від подальшого духовного зубожіння - бо сповідує повернення до всього того, що "вогнем і мечем" десятиліттями випалювала комуністична ідеологія, - героїчної минувшини українського народу, відчуття своїх родинних коренів. Націоналізм - це ідеологія вічності нації, яка символізує зв'язок багатьох поколінь українців - і минулих, і нинішніх, і ще не народжених. Тому й бояться націоналізму, а водночас і ВО "Свобода", як вогню, - усі  вихідці з комуністичної і кучмівської номенклатури. Бояться, що на цьому відродженому грунті, який, як фенікс, вижив попри репресії, оббріхування і жорстку інформаційну блокаду, виростуть покоління молодих людей, які будуть знати правду про свою історію, своїх батьків та дідів. І яким уже не задуриш голову промосковсьою підлабузницькою брехнею.

Те, що наразі усі ми маємо зробити, - не потурати зрадам і не заохочувати зрадників. Напакувала політична сила свої списки кучмістами і колишніми партократами - не вибирати. Ввела в список фельдманів і червоненків - не вибирати. Вийшов на трибуну лідер і клянеться в любові до народу - а ви у біографію зазирніть. Чи нема у його минулому партійної школи, бурхливої  юності комсомольського функціонера і просування по компартійній драбині. Оттоді і зрозумієте - хто насправді перед вами. Оттоді й довідаєтеся, що у нього на умі. Польща і країни Прибалтики провели люстрацію, усунувши перекинчиків та "фарбованих лисів" від влади. Ми ж, аби вижити і не втратити до кінця людської гідності, мусимо проводити для себе ту люстрацію самі - не голосувати за псевдоеліту.

Роксолана Гончар