Вибори до Держдуми Росії стали черговим перезавантаженням євразійсько-візантійської політичної матриці. Безсумнівна підтримка більшістю населення Росії авторитарного курсу Володимира Путіна наклалась на потужний адміністративний ресурс Кремля та фінанси олігархів-фаворитів. Конституційна більшість, здобута пропутінською партією "Єдина Росія", підсилюється багнетами показово-фрондерської "Справедливої Росії" та керованими "вічними опозиціонерами"-комуністами та ЛДПР, які в обмін на гарантоване потрапляння до парламенту, очевидно, стали "донорами" голосів для "Єдиної Росії" в проблемних регіонах.

Поразка ліберально-демократичної опозиції була заздалегідь прогнозованою, як мінімум, із двох причин.

По-перше, інформаційна блокада та невиразні програмні принципи не дозволили опозиціонерам побудувати антисистемний імідж, за виключенням Гаррі Каспарова, який може стати центром консолідації антипутінських сил нового покоління.

По-друге, лібералам завадила ідеологічна дискредитація внаслідок провальних реформ середини 1990-х років, очолюваних їх теперішніми лідерами.

Таким чином, в Росії можна спостерігати крах сучасної антипутінської опозиції з одного боку, та завершення періоду "суверенної демократії" з іншого. Відтепер політичний режим Росії може бути охарактеризований як "персональна демократія", що визначається настроями і примхами однієї людини-Володимира Путіна, який у недалекому майбутньому може претендувати на місце в суспільстві, адекватне тому, що посідає аятолла в Ірані.

Для України, попри очевидне збереження жорсткого антиукраїнського курсу Росії, це означає ще й важливий урок: формальна ліберальна демократія за повного дотримання виборчих процедур може привести до влади режим, що є повним запереченням свободи як такої. Щодо висунення кандидатури теперішнього віце-прем'єра Дмитра Медвєдєва на посаду президента Російської Федерації, то йдеться, очевидно, про реалізацію відпрацьованого варіанту "спадкування" владних повноважень особистим другом Путіна, при чому реальний вплив самого Путіна та незмінність його політичного курсу залишаються безсумнівними.

Якщо говорити про політику нового президента Росії стосовно України, то Медвєдєв представляє окреме апаратне угруповання в російській владній верхівці, яке протистояло так званим "силовикам", що часто дотримувались прагматичних позицій в цьому аспекті. Натомість Медвєдєв керуватиметься ідеологічними міркуваннями, що при загальній антиукраїнській атмосфері в Кремлі виллється в нові, витончені та єзуїтські сценарії агресивного економічного проникнення в Україну та підриву гуманітарного суверенітету нашої держави.