У другу неділю травня, коли розквітає природа, відзначаємо День Матері, який в Україні започатковано 1929 року з ініціативи Союзу українок. З нагоди свята ми поспілкувалися з матерями лідерів ВО "Свобода" і вивідали маленькі таємниці їхнього дитинства.

Богдана Тягнибок - мама Олега Тягнибока.

... Мій тато, Олегів дідусь, був українським священиком. У заборонені радянські часи ми приходили до нього на службу Божу, - тато правив її удома за засуненими шторами. Тож і принципи виховання в моїй сім'ї були християнські. Найперша річ - повага до старших. Олег, навіть якщо й не послухав, - не заперечував. Не нервував мене.

Часу на дітей мені вистачало. Я швидка в роботі - ввечері встигала і випрати, і попрасувати, і зварити. По-друге, ми з чоловіком привчали синів до самостійності і до режиму. Був час на відпочинок, на уроки, на сон. Олег і мій молодший син, Андрій, - змалечку багато читали. В нашому домі була велика бібліотека - історичної і пригодницької літератури. Деякі книжки хлопці позичали в дідуся. Не можна було годинами сидіти перед телевізором - дивилися новини і цікаві фільми. А не так, як то є тепер у дітей, - то комп'ютери, то телевізори, то навушники, то мобілки...

Звичайно, що я мусила "тримати" синів строго. Чоловіка майже завжди не було вдома, - він, спортивний лікар, - часто перебував у роз'їздах. Але покарання мало бути розумне і не принизливе. Нині часом бачу, як мама йде з дитиною по вулиці і раз - вдарила її по обличчю. Такого робити не можна. Але якщо вже дуже не слухається - тріпнути по задочку не зашкодить. ...Ми зі свекрухою любили готувати, пекти - тоді не було смачного готового печива. Одяг для дітей я шила сама, іноді щось перешивала.

Не все було ідеально, і не бракувало проблем. Але ще з дитинства, живучи на Сибіру, куди моїх батьків і бабцю відправили на заслання, я не плекала ілюзій, що життя буде легким. Відчувала, що доведеться постійно боротися. І я дякую Богові, що мені вдалося через усе перейти. У мене нині двоє прекрасних синів, чудові онуки - чого ще бажати. ...Якось ми поїхали на дачу - страшенно люблю квіти і маю їх чимало. Сіла на грядці і перебираю галузочки, - обполюю. Мені кажуть: "Як ти можеш цілий день таку монотонну роботу робити?" А я кажу: "То не тому, що я то люблю. А тому, що привчена з дитинства". Ми не могли вдома просто сидіти і нічого не робити. Бабця казала: "Іди позамітай". Або: "Сідай малюй відкритку". Відкриток в ті часи не було - ми малювали візерунки, пташок, а потім посилали їх з Сибіру на Україну. Нас з дитинства привчали до терпеливості і до працелюбності - готували до дорослого життя. Це ж я намагалася прищепити і своїм дітям.

Антоніна Мохник - мама Андрія Мохника.

Дітей у мене троє - Андрій, Іринка і Оленка. Коли троє дітей - це не тяжко і дуже цікаво. Я приділяла їм багато уваги і багато з ними працювала. Андрій змалечку ріс серйозним, самостійним, і я завжди могла розраховувати на його допомогу. Він все робив повільно, акуратно і ґрунтовно. Іноді телефоную з роботи додому - прошу зробити те і те. Приходжу - усе уже зроблено. Рано почав читати - десь із чотирьох років. А потім навчив читати дівчаток. Він же опісля допомагав їм готувати уроки. З років Андрієвого дитинства запам'яталися наші сімейні вечори, коли ми всі разом сідали на канапі і співали українські пісні. А були пісні й комсомольські, радянські - ті, які я чула по телевізору. Потім, коли Андрій став переконаним націоналістом, я запитувала його: "Звідки, сину, ти увібрав у себе оті українські погляди, оті національні переконання?" Адже мене виховувала радянська ідеологія, радянська система - я сама була позбавлена цього і йому не могла цього дати. А він відповів "Ти, мамо, навчила мене найголовнішого - любити свою батьківщину. А я. ставши дорослим, розібрався, що насправді є моє, найдорожче".

Коли ми переїхали до Прип'яті - я входила до батьківського комітету. Організовувала подорожі до лісу, поїздки. У вільний час шити і в'язала для своїх дітей. Ходила з ними до спортзалу, водила на спортивні секції. Ми з батьком і самі займалися спортом. Вважали, що якщо здорові батьки - то й діти будуть здорові. Я до 35 років грала у волейбол і в баскетбол. Коли щось у нашій сім'ї було не так - намагалася переконувати своїх дітей, довго з ними говорила. Коли не виходило - тоді ми плакали всі разом. Потім була Чорнобильська трагедія. Палаючу атомну станцію ми бачили зі свого балкона... Я дуже переживала за дітей. Після евакуації увесь час водила їх по лікарях, перевіряла...

...Ми збиралися за великим столом - на дні народження, на Великдень. Для мене було важливо, щоби діти відчували підтримку сім'ї, родини.

Людмила Єфіменко - мама Андрія Іллєнка.

Для мене і для нашого батька - режисера Юрія Герасимовича Іллєнка - було дуже важливо, щоби нашими дітьми, крім нас, більше ніхто не займався. Так сталося, що я в дитинстві мала мало уваги від батьків - усе то садочок, то школа - тому намагалася приділяти своїм синам якнайбільше уваги. Бабусі, дідусі - це, звичайно, дуже гарно, але якщо ненадовго. Тоді переважно, коли у тому є потреба.

Коли народився мій молодший син, Андрій, на початку 90-их, кіно в Україні почали знімати вже дуже рідко, тому він не ріс на знімальному майданчику, як старший син, Філіп. Може, тому кіно Андрія з дитячих літ не дуже й цікавило. Правда, десь у 7 років він опанував відеокамеру і зняв свій перший, і, схоже, єдиний фільм про сім'ю... Ми завжди хотіли, щоби Андрій розвивався. Тому з ранніх літ віддали його до музичної школи, на англійську мову. Наш батько, Юрій Герасимович, - вчитель від Бога. Він відводив Андрія до школи і дорогою подовгу з ним спілкувався. Андрій запитував, а Юрій Герасимович відповідав. А я в обід забирала сина додому.

Коли діти були малі - хотілося потішити їх чимось смачненьким. Тому я часто готувала, пекла. Моя мама вчила мене, що в домі час від часу має пахнути пирогами - тоді цей дім діти запам'ятають на усе життя. Зараз уже не хочеться так готувати, уже і в магазині купити щось можна. А тоді...

...Коли народився Андрій - ми саме закінчували фільм "Солом'яні дзвони". А коли йому було два роки - знімали "Лебедине озеро "Зона" - фільм, який отримав два призи на Канському фестивалі. Андрій на час зйомок був у бабусі. Зйомки проходили в Луганську, у Сіверськодонецьку, часто й на зонах. Це був знімальний майданчик не для дитини. Зате коли ми потім поїхали до Канади - взяли з собою і старшого Філіпа, і трирічного Андрія. Ми віддавали своїм дітям своє уміння, свою любов і свій час...